20 років без Союзу: чи потрібний новий
П'ЯТЬ ПРИЧИН, ЧОМУ РОЗВАЛИВСЯ РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
1. ДУЖЕ ХОТІЛОСЯ ПОДІЛИТИ
Як тільки наприкінці 80-х років стало зрозуміло, що Радянський Союз йде до капіталізму, постало питання «як ділити будемо загальнонародне добро?». В принципі, якби у Горбачова і союзного уряду був чіткий план переходу до ринкової економіки (як у Ден Сяопіна в Китаї) і він би реалізовувався, жорстко присікаючи будь-яку крамолу, то, цілком можливо, що Союз існував би й зараз. Тільки не радянський, а капіталістичний. Ніхто б і пікнути на околицях не посмів проти волі центру приватизовувати держмайно за його планом. Але Горбачов, з одного боку, запустив ринкові процеси в країні, з іншого - не втримав ситуацію в країні під контролем, з третього - затягував реформи, поглиблюючи кризу. У результаті номенклатура в національних республіках, та й у Росії, побачила для себе шанс самим володарювати на своїх територіях, дерибанити власність і «доїти» довірений їм народ, не ділячись з якимось Горбачовим.
Остаточним сигналом для розмежування стала поразка ДКНП. Усі побачили, що влада в Москві незабаром перейде з рук Михайла Сергійовича до рук Бориса Єльцина. А тому компартійне керівництво України і інших республік вирішило скористатися історичним шансом, щоб відокремитися від Союзу, поки в столиці панує міжцарювання (Горбачов вже не править, а Єльцин ще не править). Сам Єльцин, до речі, деякий час намагався зберегти Союз (щоб самому ним потім керувати), але до початку грудня дійшов висновку, що це пов'язано з великими ризиками аж до війни (на щастя, приклад Югославії був перед очима). А тому вирішив вибрати синицю в руках. Тим більше, що синиця ця, - Росія, з її запасами нафти, газу та інших корисних копалини, - була куди більш привабливим об'єктом для дерибану, ніж усі інші союзні республіки разом узяті.
2. БОРЯ ПРОТИ МІШІ
Хоча комуністи завжди заперечували виняткову роль особи в історії, саме особа в історії СРСР завжди грала виняткову роль. Так само, як в 1917 році не було б Жовтневої революції без Володимира Леніна, в 1991 році не було б серпневої революції без Бориса Єльцина.
У 1987-му, коли починався конфлікт між Михайлом Горбачовим і Борисом Єльциним, їхні позиції були незрівняні. Як пізніше говорив сам Горбачов, в той момент йому нічого не коштувало знятого з поста керівника Москви Єльцина відправити послом в яку-небудь екзотичну країну - саме так розправлялися з поверженими супротивниками за Микити Хрущова і Леоніда Брежнєва.
Але у Горбачова було надто багато самовпевненості і занадто мало розуму. Він сам ініціював демократизацію, неминучим породженням якої було виникнення опозиції, і сам же створив для цієї опозиції лідера, причому не духовного (на зразок Олександра Солженіцина, який знаходиться в еміграції), а реального, такого, який прекрасно орієнтується в усіх хитросплетіннях радянської політики.
А найголовніше: на відміну від Горбачова, Єльцин був сильною фігурою. Тоді як Горбачов пробивав собі шлях вгору в якості улюбленця престарілих вождів, Єльцин ішов до вершин через будівництва і керівництво однієї з найважливіших в промисловому сенсі Свердловської області. Вже не раз висловлювалося припущення, що якби на чолі КПРС в 1991-му був Єльцин, а не Горбачов, СРСР не розвалився б. У Єльцина вистачило б духу і розстріляти танками захисників Білого дому (що він і зробив в 1993-му), і заарештувати «змовників» у Біловезькій пущі. Втім, будь Єльцин президентом СРСР, ані «змовників», ані захисту Білого дому, ані ДКНП не було б – він би все це не допустив.
Але було все навпаки. На чолі потужної держави опинився слабкий вождь, який поступово здав повноваження безвладному, але сильному суперникові. Жертвою цього протистояння став Радянський Союз.
3. НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ ПІДЙОМ
Ще однією причиною розвалу СРСР стала його ідеологічна неспроможність. Після того, як стало зрозуміло, що не буде ані світової революції, ані комунізму (обіцяного до 1981 року), грандіозний Радянський Міф, заради якого мільйони людей йшли на смерть і здійснювали неймовірні подвиги, рухнув. Порожнечу, що утворилася, зайняло бажання «жити, як на заході» - щоб у магазинах було по 20 видів ковбаси, а в кожній квартирі стояв відеомагнітофон. Знову ж таки, повторимося, перехід до «західного способу життя» не означав автоматично, що Союз повинен був розвалитися (не розвалилася ж Польща після падіння комунізму). Проте тут набув чинності важливий ідеологічний чинник - націоналізм. Прагнення побудувати свою незалежну державу було визначальним чинником у Прибалтиці, в республіках Закавказзя і в Молдові. Що стосується України, то тут націоналізм зіграв допоміжну роль - він був характерний лише для Західної України і, частково, Києва. В основному, Україну «відокремило» від СРСР бажання номенклатури володарювати самостійно, не ділячись з Москвою, а також бажання населення «сховатися» в маленькій мирній країні від потрясінь, пов'язаних з розпадом величезного Союзу. До речі, в 1990 році Солженіцин пропонував зберегти його у форматі трьох слов'янських республік - Росії, України і Білорусії. Теоретично це було можливо, але для цього керівництво СРСР повинне було відродити і пропагувати концепцію триєдиного російського народу (отакий слов'янський націоналізм), що існувала за часів Російської імперії. Але, мабуть, для ЦК КПРС часів Горбачова це було вже занадто непідйомне завдання.
4. ПЕРЕЛОМ ПО-АМЕРИКАНСЬКИ
Твердження про те, що Радянський Союз розвалила Америка, - міф. Американська пропаганда була не набагато краща за радянську, і її вплив зводився до розмов інтелігенції на кухні. Куди більший вплив зробило вторгнення в радянську дійсність символів американського способу життя - джинсів, пепсі-коли і «Мальборо», які розхитували ідеологічну стійкість радянських громадян сильніше, ніж усі «Голоси Америки».
Але, власне, зруйнувати соціалізм - це була основна мета Вашингтону. Руйнування СРСР не було пріоритетом - Америку цілком влаштував би несоціалістичний, але ослаблений внутрішніми розбратами Союз. І коли така перспектива стала реальністю за Горбачова, Вашингтон і його союзники надали йому максимальну підтримку.
Але з серпневого путчу Захід зробив свої висновки. Вашингтон злякався, що слабкість Горбачова може породити новий ДКНП, який проведе реставрацію комуністичного режиму в усьому Союзі. Тому до кінця осені Захід здав Горбачова, хоча це був складний вибір, адже після розпаду Союзу могли утворитися декілька держав з ядерною зброєю, включаючи Україну. Але для лідерів НАТО це було меншим злом в порівнянні з «примарою комунізму». І неабиякою мірою саме чіткі месиджі, які йшли від Заходу до Єльцина на предмет того, що з розпадом Союзу треба змиритися і не намагатися його відновити, врешті-решт, схилили Бориса Миколайовича до Біловезьких угод. Та й все-таки для Заходу будь-яка величезна Імперія в центрі Євразії була б небезпечним супротивником незалежно від того, який в ній лад. «Я запевняю вас, що впродовж найближчого місяця ви почуєте про юридичне оформлення розпаду Радянського Союзу», - спрогнозувала в середині листопада Маргарет Тетчер. А Джордж Буш, підводячи підсумки Біловезьких угод, заявив: «Сполучені Штати вітають історичний вибір на користь свободи, зроблений новими державами Співдружності. Незважаючи на потенційну можливість нестабільності і хаосу, ці події явно відповідають нашим інтересам».
5. ДІСТАЛИ!
Проте всі чотири чинники, викладені вище, не зіграли б свою роль, не будь п'ятого чинника - втоми мас. Причому для України він зіграв найвирішальнішу роль. А оскільки наша країна була базовою республікою для Союзу (разом з Росією і Білорусією), то, відповідно, він зіграв рокову роль і для всієї країни. У 1991 році, після провалу путчу, більшість українського населення були вкрай злякані перспективою повного хаосу в Союзі. І як тільки йому запропонували альтернативу - порівняно невелику, етнічно однорідну незалежну країну в Європі, за цю альтернативу більшість народу тут же і вхопилися. «Відокремимося, щоб не воювати на Кавказі і в Середній Азії. Та і що в Москві буде - ще незрозуміло. Але у нас-то точно все буде спокійно. Адже головне, щоб не було війни», - саме такий хід думок і привів більшість українців до голосування за незалежність, а не дешева пропаганда на тему «ми годуємо увесь Союз і як тільки відокремимося - відразу заживемо, як в Європі». Без України зібрати новий СРСР було неможливо. Звичайно, залишалася вірогідність, що Єльцин стане на чолі нового Союзу і поверне все силою зброї, але росіян у 1991 році охоплювали загалом ті ж думки, що і українців: «навіщо нам взагалі цей Союз. Скинемо республіки-нахлібники і з нашими нафтою і газом заживемо, як в Європі». А тому захисників у величезної країни у фатальний для неї момент не виявилося.
П'ЯТЬ АРГУМЕНТІВ ЗА НОВИЙ СОЮЗ
1. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ
Тенденції глобалізації працюють проти всіх держав, які є не суб'єктами, а об'єктами світової політики (у тому числі й Україна). Вони об'єднуються навколо декількох видатних світових гравців. Глобалізація, таким чином, веде до створення багатополярного світу. Особливо в умовах, коли єдина наддержава вже не може тягнути на собі весь світ хоч би з суто економічних причин. Україна знаходиться між двох таких гравців: Євросоюзу (яким управляє його західноєвропейське ядро) і Росії. Поки нам вдається лавірувати між ними, але рано чи пізно до когось прилучитися доведеться. Як писалося вище, Росія доки не є дуже привабливою країною для інтеграції. Але хто знає, що буде в майбутньому. Поки ж глобалізація приходить до нас з російським обличчям і російською мовою. Інтернет залучає українців не стільки у світову англомовну спільноту (англійську мову у нас мало хто знає), скільки в глобальний «руський світ». Заходячи в інтернет, українець потрапляє у величезний російськомовний простір - тут, у блогах, соцмережах, форумах і чатах спілкуються люди, які говорять російською, незалежно від країни проживання. Створюються спільні смаки, виникають спільні проблеми, виробляються спільні переваги. Словом, створюється багатомільйонне російськомовне ком'юніті (спільнота), яке не знає державних кордонів, зате хай і на рівні підсвідомості, але відчуває свою ментально-культурну єдність. І рано чи пізно, цей чинник може перейти з віртуального світу у світ реальний.
2. ЕКОНОМІЧНЕ ПОСИЛЕННЯ РОСІЇ
Це неминуча перспектива. Навіть в умовах відсутності реальних реформ Росія має всі головні ресурси, які будуть все більш і більш затребувані, - газ і нафту. Ціни на енергоресурси ростуть і будуть зростати - тобто Росія отримуватиме додаткові мільярди доларів, які зможе направляти на військові потреби, посилення економічного і гуманітарного впливу в суміжних країнах. Нарешті, править той, хто дає гроші. До кризи в українську економіку вливали гроші, в основному, західні банки. Тепер цей потік вичерпався і навряд чи відродиться в осяжному майбутньому. Зате в кубушках російських держбанків є немало коштів, які вони можуть інвестувати в нашу країну. Ймовірно, це і буде найближчим часом основне джерело надходження ресурсів у нашу економіку.
3. ПОСЛАБЛЕННЯ ЄВРОПИ
Європа нині вступила в період затяжної економічної кризи. Колишня схема розширення ЄС - вступ нових країн, яких перетворюють на ринки збуту, підживлюючи дешевими кредитами і дотаціями, вже не працює. Грошей немає. Усе і так у боргах як в шовках. Тому Євросоюз для української економіки вже не може бути важливим донором. Тобто і вплив ЄС на нашу країну слабшатиме.
4. ПРИВ'ЯЗАНА ЕКОНОМІКА
На відміну від країн Східної Європи, у нас не сталося глибокої структурної перебудови економіки. Так, багато галузей радянської економіки вимерли, але багато хто вижив. І перспективи їхнього розвитку, як правило, пов'язані з доступом на російський ринок (машинобудування, харчова промисловість) або з цінами на російські ж енергоносії і іншу сировину (металургія, хімпром, енергетика).
5. ВІДСУТНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ
Парадокс, але одним з головних чинників, працюючих на залучення України до орбіти Росії, є... український націоналізм. Спроби тоталітарного насадження етнічних цінностей, що регулярно проводяться Києвом, викликають відторгнення в тих регіонах, для яких ці цінності не є рідними. Насильницька українізація і Мазепа, Бандера і Шухевич в південно-східних регіонах працюють на ідею «Руського світу» краще, ніж усі платні агітатори Москви разом узяті. Можна не сумніватися, що якби київська влада спробувала досягти справжнього цивільного миру в країні, залишивши південним і східним областям їхню історію і їхніх героїв, а також можливість вільного використання російської мови в усіх сферах життя, політична нація в Україні відбулася б набагато швидше. Отримавши можливість комфортно жити у власній країні, жителі цих регіонів перестали б з ностальгією дивитися на Москву. Але ця проста думка доки не опанувала уми наших володарів. Тобто Росія як і раніше залишається «своєю» для значної частини України. Причому якраз тієї, яка визначає її економічний потенціал.
П'ЯТЬ АРГУМЕНТІВ ПРОТИ НОВОГО СОЮЗУ ЕКС-РЕСПУБЛІК
1. РОСІЯ
Новий союз без Росії неможливий. А тому Росія має бути привабливим центром тяжіння для оточуючих країн. Але за 20 пострадянських років РФ таким не стала. Існує лише проект «Руського світу», привабливий для значної частини громадян України, але все таки не більшості. А що може притягнути більшість українців? Якщо Росія демонструватиме успіхи в модернізації країни, якщо даішники на дорогах у Росії перестануть брати хабарі, а зарплата російського вчителя і лікаря перевищить зарплати цих професій хоч би в Чехії або в Польщі - у такому разі євразійська інтеграція стане дійсно привабливою. Поки ж Росія з її не дуже багатим населенням, з сильним соціальним розшаруванням, з невисокою якістю життя, з проблемами на Кавказі, не є зразком для наслідування.
2. ЗАХІД
Багато хто пам'ятає фразу Збігнєва Бжезінського про те, що Заходу треба як зіницю ока охороняти українську незалежність - без України Росія не зможе створити нову імперію. Загалом і в цілому це є основою політики США відносно нашої країни. Але це, насправді другорядний чинник, що заважає відродженню нового союзу. Куди важливіше вплив на уми українців Євросоюзу, який незважаючи на всі його проблеми, досі сприймається багатьма нашими співвітчизниками як Царство Боже на землі, в яке Україна повинна потрапити за всяку ціну. Такі настрої переважають в середовищі так званих «лідерів думок» - журналістів, політологів, культурних діячів, багатьох представників політичної і бізнес-еліти. Поширені вони і в народі. Особливо на Західній Україні, де люблять наводити в приклад поляків, які «на початку 90-х жили гірше нас, а тепер он як піднялися в ЄС». І до тих пір, поки сильно не підніметься Росія, або сильно не опуститься Європа, ці настрої буде дуже складно перебити. При цьому, незважаючи на всі терзання, в ЄС сприймають Україну як частину свого життєвого простору, а тому віддавати нас Росії, зрозуміо, не хочуть. І якщо зараз та ж Німеччина виступає проти української євроінтеграції, то лише тому, що хоче мати в Євросоюзі не норовливих союзників, а слухняних сателітів. І для того, щоб посадити «слухняного» на київський престол, ЄС ще може піти на ряд серйозних кроків.
3. ВЕЛИКИЙ БІЗНЕС
У 1990-і роки великий національний капітал створювався Леонідом Кучмою саме як опора української влади. Зосередивши в своїх руках економічні і фінансові важелі, олігархи конвертували їх у політичну владу, роблячи на неї вирішальний вплив усе перше десятиліття XXI століття, і значною мірою зберігають його і зараз. Інтеграція в новий Союз означала б для них не лише втрату впливу на владу, але і перетворення на молодших партнерів потужніших російських олігархів, ще потужніших і впливовіших. Чого, зрозуміло, ніхто з них не хоче. Хоча, теоретично, не можна виключати і того варіанту, що великий бізнес змінить свою думку на цей рахунок. Але тільки за умов дуже жорстких гарантій і дуже вагомих вигод, які він отримає в результаті інтеграції.
4. ВЛАДА
Вже не раз відзначалося, що навіть представники південних і східних регіонів, очоливши центральну владу, перетворюються як мінімум на поміркованих націоналістів, при тому що йшли до влади на гаслах максимального зближення з Росією. У 1994-1995 роках така метаморфоза сталася з Леонідом Кучмою, в 2010-2011 роках - з Віктором Януковичем. Справа, звичайно, не в ідеології, яка мало цікавить технократів південного Сходу, - справа в самій владі, отримавши яку, жоден президент не хоче втрачати. І якщо поступки з боку українських президентів все ж відбуваються, то лише під впливом крайньої економічної необхідності. Нарешті, дуже важливий чинник: влада як в Україні, так і в Росії має цінність для чиновників передусім з точки зору доступу до корупційних схем. І добровільно віддавати свою ренту «великому братові» ніхто не захоче.
5. ГАЛИЧИНА
Цей регіон є одним з вирішальних чинників, стримуючих інтеграцію України в євразійський простір. Загроза бунту Західної України у разі, якщо Київ раптом вирішить йти до Москви, постійно висить як дамокловий меч над будь-яким українським правителем. А воювати ніхто не хоче.
Дмитро Коротков,
політичний оглядач