Новий консенсус: як життя звело разом Тягнибока і Яценюка?
Ну ось, це сталося: українська респектабельна опозиція у боротьбі проти «диктатури» задекларувала свою готовність оформити єдиний список кандидатів по мажоритарних округах. У число партій, які підтримали цю угоду, входять «Батьківщина», «Фронт змін» Арсенія Яценюка і «Свобода». Начебто в цьому нічого істотного немає - партії, які хочуть дати відсіч владі йдуть на об'єднання. Але потрібно подивитися на ідеологічні зміни, що передували цьому союзу. У цих змінах - було дещо важливе.
Отже, якщо подивитися на ідеологічні зміни, то можна помітити, що в стані респектабельної опозиції право-ліберальна партія «НУ-НС» була витіснена націоналістами зі «Свободи» Олега Тягнибока. А це вже істотна зміна в українському політичному спектрі: вперше партія правих популістів (саме так називають на заході різні «Свободи» і «Національні фронти») на Україні була визнана рівним політичним гравцем не лише засобами масової інформації (які вже довгі роки пильно стежать і ретранслюють кожен її рух), проте й самими політиками.
Ще нещодавно у партії Тягнибока жодних шансів на це не було. У лютому 2004 року партія ще носила ім'я «Соціал-націоналістичної партії України», поводилася відповідно і уявити її в парламенті України було так само складно, як сьогодні - фашистську організацію під назвою «Патріот України».
Потім, звичайно, для партії було вибрано нове ім'я - воно вже не служило відсиланням до досвіду німецьких націонал-соціалістів. Але все одно для демократичних сил мати в союзниках ксенофобів і антисемітів було непристойним - після недовгих коливань Тягнибока, який виступив з «промовою ненависті» на горі Яворина, з правоцентристської фракції «Наша Україна» виключили.
Розуміння, що «це занадто» було присутнім упродовж усієї першої декади 2000-х, або хоч би служило непоганим аргументом у боротьбі за підтримку на заході України. Наприклад, не так давно політолог Тарас Кузьо публікував в інтернеті документи, які нібито підтверджували зв'язок Тягнибока з радянськими і російськими спецслужбами. А ось на наступних парламентських виборах у 2012 році подібної критики не буде, та й не буде критики взагалі, - про це, як заявили опозиціонери, вони теж домовилися.
І така зміна ставлення до «Свободи» Тягнибока закономірна: якщо подивитися на розвиток ультраправих поглядів у Західній Європі останніми роками, то легко помітити схожість з процесами на Україні.
Коли, наприклад, партія нині покійного Йорга Хайдера теж під назвою «Свобода» увійшла до коаліційного уряду в Австрії, європейські колеги бойкотували зустрічі з членами такого уряду і в цілому зменшували контакти з Австрією. Проте незабаром подібні партії потрапили до парламентів і інших держав Європи, навіть ненадовго змогли сформувати фракцію в Європарламенті. І вже в 2009 році президент Франції Ніколя Саркозі, щоб випередити в радикальності «Національний фронт» Ле Піна, вислав з країни румунських циганів. Дикий випадок расизму! Висилалися не які-небудь мігранти з країн Магрибу, що є цілком звичним у Франції (і це жахливо!), - висилалися громадяни ЄС, яким дозволено проживати у будь-якій з країн Союзу. Причому замість хоч би бойкоту з боку європейських структур, можна було побачити лише невиразне обурення (для порівняння: за непідтверджені судом сексуальні домагання француз Домінік Стросс-Кан позбувся поста голови МВФ).
Які трансформації сталися в самій «Свободі», щоб така еволюція для неї стала можливою?
Очевидно, що відмова від імені соціал-націоналістичної і розпуск мілітаризованого кола молоді, стали прощанням з радикальністю. А виступ на Яворині виявився, фактично, посланням радикалам: мовляв, це у нас лише тактичний хід - стратегія в силі. Саме тут і почалося роздвоєння «Свободи», подібне до роздвоєння особи.
На мітингах і ток-шоу Тягнибок називає себе націоналістом і розповідає про те, що основа нормальної країни - середній клас. А ось молоді свободівці Андрій Іллєнко і Юрій Михальчишин сиплять цитатами з Маркса, і серед принципів соціал-націоналізму (так вони називають ідеологію своєї партії, хоча частіше в інтернеті, ніж на ТБ) проголошують антикапіталізм і антибуржуазність.
Цілісність роздвоєної партії абияк забезпечує згадувана свободівцями доречно і недоречно конструкція «соціальна справедливість/революція плюс національна справедливість/революція». Конструкція, слід сказати, приваблива: немає слова глибше, ніж справедливість, і слова бажаніше сьогодні, ніж революція. Проте навіть цей спільний знаменник втрачається в діях «Свободи», оскільки боротися з олігархами взагалі і готувати соціальну революцію - це не те ж саме, що кооперуватися під вибори з одними олігархами проти інших олігархів.
Адже зовсім нещодавно пан Іллєнко - між іншим, голова київської міської організації «Свободи» - теоретизував на тему того, що головний ворог сьогодні - це не абстрактний «москаль», але «олігархічний клас»...
***
Таким чином, шлях Соціал-національної партії до союзу з партією Тимошенко і партією Яценюка, з одного боку, відповідає загальній європейській тенденції на покращення політичних систем, а з іншого боку - є слідством, так би мовити, «розриву стосунків» соціал-націоналістів з тією самою «новою реальністю» для України, яку вони на словах продовжують конструювати.
Назарій Совсун,
культуролог