Олесь Бузина: Янукович - не Кучма!
Пам'ятаєте книгу Леоніда Кучми «Україна - не Росія»? Начебто вона констатувала банальний факт сучасного політичного життя. Проте, була в її назві безвідмовна правда. Дійсно, до 1917 року Україна входила до складу Росії. А після 1917 року - вже ні! Не Росією стала. Не виключаю, що хтось в недалекому майбутньому напише книгу під назвою «Янукович - не Кучма». Оскільки матеріалу для відмінностей між другим і четвертим президентами накопичується все більше і більше.
Попри те, що на Януковича наполегливо намагалися приклеїти ярлик «кучміста», «кучмістом» був, скоріше, Ющенко - бліда тінь свого політичного батька, як він називав Леоніда Даниловича. Усі негативні тенденції в розвитку України, які досягли свого піку за Ющенка, були всього лише логічним продовженням процесів, які запустив Кучма. Нічим не мотивовані поступки Заходу, що обернулися втратою стратегічно важливого шельфу біля острова Зміїний, стали результатом ще візиту Кучми в 1997 році у Бухарест, коли питання про статус цього острова було винесене за рамки українсько-румунського договору в марній надії отримати «бонуси» для вступу України до ЄС. Доведена Ющенком до абсурду «псевдоукраїнізація» має свої корені в діяльності Міносвіти в 1994-2004 рр., коли Леонід Данилович віддав гуманітарну сферу на відкуп націоналістам і його колишнім товаришам по КПРС, які в них перефарбувалися, для того щоб вони не заважали приватизувати держвласність особам, близьким на той момент до Банкової.
Ющенко був, по суті, рабом Заходу. Він цінував жителів Євросоюзу і США куди більше, ніж своїх співгромадян. Саме Віктор Андрійович відмінив візи для тих, хто приїжджає в Україну з ЄС і Сполучених Штатів, не потурбувавшись, щоб аналогічні права мали українські туристи, які вирушають до Європи і Америки. Але не секрет, що й Кучма найбільше боявся тиску з боку Заходу. Згадайте, що прем'єр-міністром України в самому кінці 1999 року Ющенко став після вояжу Леоніда Даниловича у Вашингтон, де йому нав'язали цю кандидатуру.
Проблемні стосунки президента і прем'єр-міністра в «помаранчеву епоху», що оберталися потворними публічними скандалами мало не з биттям посуду в прямому ефірі і закінчилися зовсім нещодавно ганебною «здачею» в суді Віктором Ющенком «свого» екс-голови уряду, - це просто яскравий підсумок нескінченного драматичного конфлікту Кучми з його прем'єрами впродовж двох термінів його правління. Свого часу Леонід Данилович був змушений звільнити з глав Кабміну Євгена Марчука (з незабутнім формулюванням «за формування власного політичного іміджу»), Павла Лазаренка (під акомпанемент звинувачень його в усіх гріхах аж до організації замовних вбивств), тихого Валерія Пустовойтенка (щоб звільнити місце для Ющенка) і самого Ющенка, який намагався підсидіти Кучму так само, як Тимошенко потім підсиджувала його самого. Прем'єр-міністр завжди був для Кучми його головним головним болем (не дай бог, сам намилиться в президенти!) і «козлом відпущення». На нього Леонід Данилович, який цілодобово писав свою велику книгу про Україну - не Росію і як усякий видатний «теоретик» не мав надлишку часу вникати в дрібниці політичної метушні, валив усю відповідальність за те, що країна, яка будувалася, поки він писав, виходила зовсім не схожою на його літературний ідеал. Одним словом, «кучмізм» абсолютно закономірним, хоч і парадоксально-революційним чином на Майдані перетворився на юлізм-ющенкізм, щоб опинитися перед судом історії, як Юлія Володимирівна опинилася перед судом Печерським.
Якщо порівняти з Кучмою і його двома блудними політичними дітьми (Ющенком і Тимошенко) нинішнього президента, то неозброєним оком помітно, що вони антиподи. Янукович явно не боїться ні Заходу, ні Росії. Мабуть, він, як і більшість українських громадян, розуміє, що нікуди вони від нас не подінуться, нічим страшним нам не загрожують (якщо ми самі не злякаємося) і потребують нас не менше, ніж ми їх. У сусідній Білорусі давно існує національний режим, що успішно балансує між Москвою і Брюсселем. Не думаю, що Янукович стане наслідувати Лукашенко, якому часто докоряють в авторитаризмі, у внутрішній політиці, бо Україна - не лише не Росія, але й не Білорусь, але стовідсотково впевнений, що зовнішньополітичні уроки білоруського президента вже чисто інстинктивно враховані Віктором Федоровичем. Коли проплачені ззовні київські грантоїдні видання починають кричати про політичну ізоляцію України, вони просто забувають, що Заходу сьогодні нічим нас «оточувати». Захід «наоточувався» до глобальної кризи. Як економічної, так і політичної, коли йому доводиться відмовлятися від вторгнення в Іран і втікати з Афганістану.
Не схожий Янукович на Кучму і в стосунках з пресою. Нинішню Адміністрацію президента часто справедливо критикують за відсутність продуманої інформаційної політики. Але, як на мене, краще відсутність будь-якої інформаційної політики, ніж та, яка проводилася при Кучмі. Леонід Данилович, який стикався до приходу в Київ з пресою тільки у вигляді заводської багатотиражки на «Південмаші», ніяк не міг зрозуміти, що ЗМІ неможливо насилувати. Тим більше, насилувати постійно. Для цього не вистачить потенції в жодного політика. Можна згвалтувати одну газету або один телеканал. Але це тільки посилить їхніх конкурентів. Я пам'ятаю, як після одного прекрасного дня в другій половині 90-х з «Київських Відомостей», де я тоді працював, зникли всі карикатури на Кучму. Це було зроблено під тиском Адміністрації президента. До чого це привело? Тільки до того, що вже з початку 2000-х карикатури на Кучму друкував будь-який бульварний листок, що продавався в підземному переході на Майдані. Причому, Кучма там зображався у такому вигляді, в якому в «Київських Відомостях» його і в страшному сні не намалювали б.
На відміну від Кучми, Янукович абсолютно спокійно «дозволяє» зображувати себе в карикатурному вигляді на обкладинках будь-яких опозиційних журналів і газет, а також лаяти першу особу держави до знемоги в незліченних ток-шоу. Нагадаю, Юлію Володимирівну теж судили не за лайку, а за газ! Мільйони лайливців, що не торгували газом, можуть і далі «критикувати» президента у властивій їм манері, скільки захочеться. Але так і повинно бути в країні, де є свобода слова!
Та все ж головна, на мій погляд, відмінність між Віктором Федоровичем і Леонідом Даниловичем полягає в тому, що нинішній президент не розкидається кадрами. Мені досі по-людськи шкода міністра внутрішніх справ Кравченка, який утримав в 2001 році Україну від державного перевороту під час акції «Україна без Кучми» і отримав за це у вдячність від врятованого президента... вислання в Херсонську область головою адміністрації. У Януковича немає конфлікту з прем'єр-міністром, він не здає голову МВС Могильова, тому що це треба його ворогам, і вміє вимагати від підлеглих виконання зобов'язань. Наприклад, той же закон про мову, який потрібний для успіху Партії Регіонів на парламентських виборах і відповідальність за проведення якого через ВР покладена президентом на депутатів Колесніченка і Ківалова, або буде прийнятий, або замість них до парламенту прийдуть інші захисники російської мови - ефективніші. Тому що Україна - не Росія, а Янукович - не Кучма.
Олесь Бузина,
письменник
Джерело - http://www.segodnya.ua/blogs/olesbuzinablog/14299016.html