Євразійство - як вихід з української кризи
Останнім часом євразійська філософія в Україні, зокрема – на Південному Сході, повільно набирає все більші оберти. Прагнення до ідеї багатополюсного світу – не нове й народилось ще на початку 20 сторіччя. А ключові бонусні моменти, у вигляді заперечення проамериканської ідеології та позитивне сприйняття «совкової» спадщини, лише підштовхує до євразійства більшу кількість однодумців.
Повертаючись до витоків євразійського філософсько-політичного руху, маємо відзначити «кита», на якому він базується: передбачена (згори) роль Росії в історії людства.
«Росія є особливим світом. Доля цього світу в основному, важливішому, тече окремо від долі країн на Захід від неї (Європа), а також - на Південь та Схід від неї (Азія). Особливий світ цей потрібно називати Євразією. Народи та люди, які мешкають в рамках цього світу, можуть досягти такого ступеню взаєморозуміння та таких форм братерського співіснування, які важко досягнути по відношенню до народів Європи та Азії», - написано в паризькому випуску IX «Євразійство» (формулювання 1927 р.).
Євразійці в своєму напрямку брали до уваги тенденції слов’янофільства, однак, розширили його, додавши до групи слов’янського етносу тюркські та угро-фінські народи.
Що б не відбувалося в минулому, але, після розпаду СРСР, євразійство отримало новий подих, яскраво виспівуючи ідеали країни, що розвалилась, на фоні ліберальної політики Росії. Саме в цей час, осередок цього суспільства народився й в Україні. Нерозуміння українців, як слідство – тиха ненависть до вищих ешелонів влади, які знищили впевненість в завтрашньому дні, етнічні протиріччя, неспроможність Києва захистити права та свободи громадян, проведена русофобська політика та інше – ці фактори стали каталізатором до створення євразійської суспільної думки. Але. в 90-х роках минулого століття – ні влада, ні громадськість - не могли перешкодити (в першому випадку) або розширити свої межі (в другому випадку), так як займалися виключно виживанням. Така ж ситуація відбувалась і в інших країнах колишнього СРСР. В ті роки, коли формувався політичний образ нинішньої України, у євразійців були більш важливі завдання – не допустити розколу Росії в умовах американо-ліберальної політики Бориса Єльцина.
Тільки на початку цього сторіччя, євразійство, як політичний рух, почало набирати свою силу. Втім, сформовані у Києві сили вже не збиралися йти на поступки, проводячи цинічну русофобську політику та нагнітаючи ситуацію на Південному Сході країни, де в більшості й знаходиться найбільший осередок євразійського співтовариства.
Українська влада, скориставшись вдалим моментом, почала будувати свою войовничу націю, переписуючи підручники та вбиваючи до голів учнів необхідність возз’єднання з Європою, а не з Росією. Цей політичний казус можна пояснити кількома варіантами: неспроможність політиків до мислення в більш глобальних масштабах, чим наповнення власних кишень (звідси, до речі, висновок – з самого початку політичний курс України був спрогнозований зовні за допомогою банальної корупції); неадекватність політиків в умовах розпаду СРСР та нерозуміння ситуації в цілому; прихід до влади у 90-х роках затятих супротивників комунізму, неспроможних в своїй дитячій ненависті дивитися на крок вперед, що знов-таки повертає нас до другого варіанту – людської дурості. Звісно, пояснити ці зміни можна й іншими способами, я лише виділила декілька, на мій погляд, найбільш поширених.
Євразійство, як частина політичного курсу Росії, спрямоване на створення власної цивілізації – Євразійського союзу. Однак, на відміну від ЄС, це співтовариство скликане не тільки використати країни, які ввійшли до нього, як ринки з залежалою продукцією, а й навпаки – розширити їхню економіку та домогтися стабільного та фінансово вигідного становища. Чому? Знов таки, пояснити це - можна кількома початковими постулатами філософсько-політичного руху. На відміну від атлантистів (западної ідеології, що виступає за індивідуальні свободи кожного), євразійці сприймають народ та державу - як єдине ціле. Суб’єктом держави виступає «демократичний керуючий прошарок», ціль якого – зв’язати народ, ідеологію та владу. Іншими словами, як сказав Лев Карсавін в 1927 році – «єдина культурно-державна ідеологія керуючого прошарку зв’язана з єдністю та силою держави, її нема без них, а їх нема без неї». Тобто, збагачуючи свої ресурси (в цьому випадку – країни-учасники Євразійського союзу), євразійська цивілізація стає сильнішою.
Повертаючись до теми, наведу до прикладу один доказ на користь євразійської політики, який має бути зрозумілим кожному українцю. Проводячи політику євроінтеграції в умовах сьогоденної кризи, Україна самостійно знищує свою економіку та цілісність країни. По-перше, навіть при вступі в ЄС (що, власне, мені здається достатьньо примарним), ринки країни моментально захоплять товари з більш «розвинутих» країн, що їх сильно похитне (хоча, куди ще сильніше?), і можна сказати – знищить економіку країни.
При цій умові - мені незрозуміло, на що саме сподіваються олігархи та політики, кожен з яких має свій маленький бізнес. При вступі в ЄС, всі їхні фірми та компанії накриються мідяним тазом, бо аналогічні успішні та бажаючі процвітати й далі, знаходяться в Німеччині, Іранції та інших країнах ЄС. В той же час, ЄАС пропонує Україні не тільки ринки збуту для своїх товарів, але й зобов’язується фінансово підтримувати виробництво.
Ще одним доказом на користь ЕАС - гарантовані найбільш успішними учасниками та доведені часом та справами реформи, які ЄАС може запропонувати Україні в якості виходу з тривалої кризи. В той час, як ЄС, в якості примусового зобов’язання для вступу в союз, зобов’язує Київ проводити настільки нерентабельні реформи в умовах нинішньої економіки, що банально стає лячно. Більш того, Євросоюз не бере на себе відповідальність за вдале або невдале здійснення реформ, покладаючи її на плечі українських політиків.
Крім того, потрібно розглянути й момент прийняття серйозних політичних та економічних рішень в різних за ідеологією союзах. Так, у Євросоюзі, всі рішення приймаються компромісно, виходячи з різної кількості голосів у країнах, що входять до союзу. Наприклад, в Німеччині мешкає більше 80 млн. громадян, в той час як в Польщі - всього 38 млн. Виходить, що вирішальне слово в прийнятті того чи іншого рішення - буде саме у Німеччини, бо електорат цієї країни у 2 рази більший, ніж в Польщі. Більш того, сам Євросоюз можна порівняти з закритим акціонерним товариством, де контрольний пакет знаходиться в жадібних руках Ангели Меркель, а ревізією підприємства займається безпосередньо Америка. Тому, чиста та прозора демократична модель ЄС знаходиться під тоталітарним контролем США. В той же час, в ЄАС усі важливі рішення приймаються незалежно від кількості громадян, що мешкають в країнах союзу. Проводячи аналогію с ЗАТ в ЄС, можна також сказати, що Євразійський союз більш нагадує модель підприємства з рівними частками засновників.
Україна, вірніше – окремі особистості, які стоять за кермом, проводячи русофобську ідеологію, як мені здається, просто боїться , що справжній правонаступник СРСР – Росія, просто поглине її з головою. На що - має повне право. Саме з причини боягузства, страху бути викритими в 23-річному узурпаторстві,київський політичний ешелон влади й прагне в смертельні обійми Євросоюзу, тягнучи за собою всю країну. Виходячи з цього, можна не тільки побачити й почути, але й зрозуміти, чому Південний Схід, а саме – Донбас, не припиняє свій супротив. Якщо Україна змогла вийти з СРСР, всього-навсього заявивши, що «ми – Україна!», то чому не може відокремитись Донбас, Харківщина, Одеса, так само сказавши «Ми – росіяни!»?
Підвести підсумки своєї статті хотілося б словами відомого сучасника – євразійця Олександра Дугіна:
«Ми робили та будемо робити світові євразійські мережі. Ми працювали та будемо працювати проти американської гегемонії, вести справу до її підриву. Ми підтримували та будемо підтримувати усі альтернативні сили в Європі та Азії, які стоять за Традицію (а для нас це, в першу чергу, Православ’я), справедливість, свободу та багатополярний світ».
Поділитися: