Грона українського гніву
В українському суспільстві назрівають рясні грона гніву, а третій Майдан, який має всі перспективи набути форми справжнього голодного бунту, близький як ніколи.
Зрозуміло, що ще одну революцію пережити Україні буде занадто складно. Скоріше навіть – неможливо. Якщо згадати події 2004 та 2013/2014 років, треба відзначити, що у революційне піке країна тоді входила, м`яко кажучи, у стані «застою» - інфляція була майже на нульовому рівні, пенсії та соціальні стандарти повільно, але росли. За часів Леоніда Кучми Україна взагалі демонструвала рекордні темпи зростання економіки навіть на рівні ЄС. Звичайно, і тоді життя українців не було легким, воно скоріше було поганим, аніж добрим. Але, як то кажуть, все пізнається у порівнянні, і реалії 2014 року не залишають ніяких ілюзій навіть тим, хто залишається найпалкішими прихильниками Євромайдану.
Влада прямо каже, що грошей у країни немає. На обіцяні багатомільярдні кредити, здається, також марно розраховувати. Зважаючи ж на те, що реальний курс гривні сьогодні вже відверто відмовляються називати и, тим більше, прогнозувати, в уряді та НБУ, можна констатувати, що Україна сьогодні знаходиться у стані фактичного дефолту, незважаючи на небажання влади визнавати його.
Через цілеспрямовану пропагандистську політику ЗМІ, українці сього сприймають оточуючу їх дійсність через певну призму інформаційних маніпуляцій. Але ніяке ТВ, що отруєю свідомість людей, не здатне сьогодні заплющити їм очі, щоб вони не бачили головного – влада відверто відвернулась від свого народу, зневажаючи його та вважаючи за бездумну худобу. Так, за останні роки українці зробили багато помилок, та продовжують їх робити, але наш народ, як би не думали про нього політики, зовсім не дурний, розумніший за багатьох інше, може – трохи легковажний, за що й страждає. Але, люди все бачать…
Маленький особистий приклад. Моєму рідному дядькові з Донбасу (Горлівка), колишньому шахтарю, як і мільйонам інших людей, перекрили пенсії. Через чотири місяці йому, витримавши всі знущання чиновників, вдалося зареєструватися на підконтрольній Києву території Донецької області, але грошей так і не було. Ще через місяць він переїхав до столиці. Але у Пенсійному фонді сказали: чекайте. Нарешті, гроші віддали – через півроку зубожіння. Головне у цей історії те, що мій дядько підтримував та підтримує Євромайдан, виступає за Єдину Україну, а поїхав з Донбасу саме через те, що не хотів жити у ДНР. Він зробив свій вибір. Але після того, що робила з ним влада ці півроку, він ненавидить її чи не сильніше, ніж найбільші її опозиціонери.
І таких людей у країні – мільйони. Поки що вони просто виходять на мітинги та страйки, бажаючи, що влада їх почула. Але та, нажаль, не чує. І чим більше вона мовчить, тим більше сповнюються очі людей гнівом…
Точка зору редакції може не збігатися з точкою зору автора
Поділитися: