Харків. Незламаний та здатний на опір
Харківська обласна рада, на диво, виявилася настільки ж несприйнятливою до закликів та наказів Верховної Ради України, що й міська. За прикладом «колег менших», депутати облради відмовилися визнавати Російську Федерацію агресором. Однак це рішення далося нардепам нелегко. Прихильники Петра Порошенка і його супротивники досить довгий час дискутували з цього приводу, переходячи на особистості і погрожуючи один одному.
Все почалося досить банально. Вранці 5 березня перед засіданням облради кілька прихильників «Єдиної України», в тому числі й офіційних представників партії «Свобода», вирішили зібрати підписи і вмовити харківських нардепів визнати Росію агресором. Їхня позиція була висловлена досить чітко: «У Полтаві під тиском громадськості депутати зібрали позачергову сесію і визнали РФ агресором». Ключові слова тут - під тиском громадськості. Їхня ініціатива була досить прохолодно підтримана харківським суспільством. Велика частина людей, що проходила повз групки «єдиноукраїнців» лише невдоволено морщила носи, відвертаючи голову. Стеменно - справжні патріоти.
А в цей час, в самому залі засідання розгоралася непримиренна дискусія. Спочатку колишній регіонал Олександр Бандурка, що встиг вчасно перефарбуватися та змінив біло-блакитний одяг на червоно-білий стяг Порошенка, запропонував внести до порядку денного питання про розгляд РФ агресором. «За» проголосував 61 депутат, рішення прийнято не було. Після цього Ігор Варченко все ж попросив нардепів переголосувати, висловити, так би мовити, свою «українсько-політично-моральну» думку. Однак позиція харківських політиків залишилася без змін. Саме після другого голосування і почалася бурхлива суперечка між прямою креатурою Порошенка Ігорем Райніним та нинішніми регіоналами. Райнін, марно стрясаючи повітря, обурено допитувався про причину такої неповаги до вирішення Верховної Ради і погрожував своїми зв'язками з начальником ГУ УМВС Харківської області Анатолієм Дмитрієвим.
«Тридцять сім чоловік не визнають рішення державного органу України ?! Тоді Анатолій Анатолійович Дмитрієв те, що Ви говорили щодо підривної роботи, ви перевірте тоді: люди, депутати обласної ради не визнають рішення Верховної Ради!!! І не висловлюють позиції!»
Непоказний відчай Райніна, напевно, обумовлювала думка про Ігоря Балуту, що не впорався до нього зі справами губернаторства. Ще б пак. Адже тільки зійшовши на трон, людина відразу може його позбутися. Як тут не впадати у відчай.
Ситуацію підігрів і колишній губернатор Харківської області Михайло Добкін, який останнім часом нечасто пестив своєю присутністю Харків, заявивши, що Райнін не має права тиснути на депутатів, залякуючи їх і погрожуючи покаранням.
«Я абсолютно не сприймаю залякування і приниження депутатів, з чийого б боку вони не виголошувалися! Може, не вистачає ще досвіду роботи, може - витримки, але я думаю, що тиснути на депутатів і говорить про те, що вони будуть покарані, що вони займають антиукраїнську позицію ... »
Вся ця істерія супроводжувалася схвальними вигуками то на адресу Добкіна, то в підтримку Райніна. Але, як показав час, виграв все ж Михайло Маркович, який, після невизнання Росії агресором, зібрав свої речі і з задоволеною душею поїхав назад до Києва.
До чого я перераховувала всі ці факти та розмови? Та все до того ж. Незважаючи на поведінку харків'ян, заляканих українською владою, вони все ж вважають себе і своє місто - російським. Я зараз говорю не про територіальну приналежність, а лише про етнічний, якщо хочете - національний, погляд. Багато харків'ян, наяву і в глибині душі, звикли вважати себе росіянами. Українська мораль, шанування УПА, війна на Донбасі - все це далеко чуже Першій столиці.
Наше місто - глибоко багатонаціональне і також толерантне. Саме з цієї причини, поки до нас не лізли в душу зі своїми вказівками - ми мовчали. Нам було абсолютно все одно, що там робиться на Західній Україні. Нам було начхати на їхні вічні ходи на честь Степана Бандери, бо ми вважали, що кожен має право на власну думку. Нам також було начхати і на Київ з їхнім Майданом на самому початку цього безумства. І тільки тоді, коли торкнулися нас, нашої культури і світосприйняття, коли почали вказувати, як нам жити і бити наших хлопчаків, що служили в «Беркуті» ... тільки тоді ми почали розуміти, що, зважаючи на думку Західної України, дозволяючи їм жити так, як їм хочеться, ми зробили помилку. Наша толерантність була прийнята за слабкість. Ми занадто довго зволікали й сподівалися на захист нашої влади, в результаті чого і отримали залякане місто, що не має права на висловлювання.
І все ж, десь у глибині душі, Харків ще бореться, навіть на вищому рівні. Депутати, які прожили своє життя в Першій столиці, які вважають її - російським містом, роблять те, що ще можна. Не висловлюють своєї думки. Не підтримують київське божевілля і не вірять у Росію - агресора. Вони просто відмовляються голосувати.
Точка зору автора може не збігатися з точкою зору редакції
Поділитися: