Хто тепер є владою
Попередній матеріал деякі громадяни можуть витлумачити як спробу виправдати І. Коломойського. Мовляв, оточення Порошенка (з його відома, або без, неважливо) на олігарха «наїхало», він захищається, все правильно. І нехай буде один Коломойський, замість двох. Тлумачити так неправильно, але якщо вже таке враження могло виникнути, розглянемо ситуацію докладніше.
Рік тому, коли цей триклятий Майдан дав свої перші плоди у вигляді силової зміни влади, більшість аналітиків та публіцистів дали перші загальні прогнози майбутнього України (скажу відразу, загалом вони виявилися вірними). Основні тези їхніх прогнозів були наступними:
1. Україна втратила не тільки диктатора Януковича, разом з ним Україна втратила криву-погану, але систему управління і державність як таку.
2. Однак суспільство не може існувати без держави, а держава не може існувати без сили, оскільки вона – апарат примусу.
3. У ситуації, коли органи державної влади втрачають можливість і право примушувати, виникає ситуація, охарактеризована одним з піратів у м/ф «Острів скарбів»: «Керують тут всі кому не важко».
Це означає, що владу, яка валяється під ногами, починає освоювати угруповання, яке нею й так не обділене, проте її звична влада дещо іншого роду – фінансовий капітал.
Фінансовий капітал звичний до тіньового, непублічного управління і впливу на процеси: через фракції в парламенті, в які на етапі формування списків введені потрібні люди; через куплених та шантажованих урядовців, через екс-менеджерів власних корпорацій, введених в держапарат і т.д. Проте з цього зовсім не виходить, що безпосереднього злиття влади, яку дають гроші, і влади, яку дає посада в державному апараті, фінансовий капітал ніколи не прагне. Прагне, ще й як.
Саме тому вже навесні 2014 багато хто почав помічати невтішні ознаки феодалізації України:
– Створення приватних армій, званих з пристойності добровольчими батальйонами;
– Відкриті, легальні олігархи почали ставали держслужбовцями;
– Фактичний вихід окремих областей з прямого підпорядкування Києву (ні, я зараз не про Донбас). Або, якщо завгодно, виникнення подвійного підпорядкування.
Зрозуміло саме Коломойський, який до того часу як мінімум 1,5 роки перебував у стані холодної війни з колишнім режимом, зміг відреагувати на ситуацію найшвидше. Втім, цілком можливо, що швидше відреагував, бо сам її й створював, але в даному випадку це неважливо. Важливо те, що оцінивши зиск нової реальності взявся витягати з неї максимум прибутку.
Сьогоднішні батальйони, що штурмують «Укртранснафту», а тепер ще й взяли під охорону «Укрнафту» - вони ж не вчора з'явилися. Вони з'явилися минулої весни. А коли я та мої колеги в один голос почали говорити, до чого це в результаті призведе, ми отримували закиди в стилі «ви "сурковська" (кремлівська, путінська, ватна) пропаганда».
Коли рік тому ми говорили, що «патріотизм» Коломойського та його колег Україна буде згадувати ще довго, у відповідь летіли глузування. Зате тепер, коли «... на наших очах руйнується "міф на глиняних ногах" про патріота-олігарха» (цілий Сергій Лещенко зробив заяву), громадськість збентежено чухає потилицю. Не було ніякого міфу, були рожеві окуляри. І це зовсім не одне й те ж саме.
Вишенька на торті – спроба М. Найєма потрапити в приміщення «Укрнафти». Його та тих, хто був із ним, звідти вигнали стусанами. І посвідчення депутата зовсім не допомогло. Не допомогло тому, що державна влада тепер – це не посвідчення депутата, а капітал та батальйони, які його захищають.
Точка зору автора може не збігатися з точкою зору редакції
Поділитися: