Хто займається каліцтвом українських дітей?
Українське суспільство після Євромайдану остаточно перейшло межу «нормальності».
Пам’ятаю, ще кілька років тому, відео з уроку українізації члена «Свободи» Ірини Фаріон в одному з дитячих садків Львову викликало массу обурення не тільки в Інтернеті, але й серед самих галичан, а батьки малюків навіть подали на майбутнього нардепа до суду. «Ніколи не будь Альонкою. Якщо станеш Альоною, то потрібно збирати валізи та відїжджати в Московію», - розповідала тоді одіозна «свободівка» п’ятирічній дівчинці. В порівняння з тим, что відбувається сьогодні, той спіч полум’яної львівської націоналістки здається наївним дитячим лепетом.
Те, що здавалося ненормальним, маргінальним та фріковим ще в 2010 році (до слова, на фоні достатньо потужної хвилі невдоволення частини суспільства після перемоги на президентських виборах Віктора Януковича) – сьогодні стало нормою та неофіційною частиною національної політики України.
Розповідаючи про те, що ворогом Києва є Кремль – беспосередньо керівництво РФ, українська влада робить усе для максимізації рівня побутової русофобії в суспільстві. Нажаль, результати такої пропаганди через глобальні ЗМІ та посилання окремих політиків (наприклад, призов відбирати українське громадянство у тих, хто «не згоден» з генеральною лінією Києва), не змушують себе довго чекати.
Першими під удар попали діти. Не дивлячись на «міністерство правди» та силу наглядових та каральних органів, отримати в Інтернеті дитина сьогодні може усе – від мату та порно, до вірусу коричневої чуми. Дитячий розум не здатний адекватно аналізувати отриману інформацію. Батьки ж, які повинні пояснювати малюкові – що таке добре, а що таке погано – мабуть, й самі кінцево заплутались, та, переважно в країні, знаходяться в стані неадеквату.
Черговий випадок, який здавався ще не так давно чимось диким, відбувся в одній з шкіл Миколаєва. Малюки влаштували благодійну ярмарку, збираючи гроші для української армії на Донбасі. Посеред інших лотів, школярі торгували «танками на Москву» та «кров’ю російських немовлят».
Втім, це – вже навіть не інформаційний вибух. Подібне відбувається часто-густо. На YouTube ви можете знайти багато роликів радіючих під «хто не скаче, той москаль» та інші, популярні в 2014 році, кричалки школярів.
Я й сам це спостерігав, знаходячись минулим літом кілька днів в Буковелі. На курорті Ігоря Коломойського на той час відкрили «патріотичний» аналог кримського «Артека». Як раз під «хто не скаче, той москаль», там і проводили ранкову зарядку. Спеціально загострив увагу на реакцію людей, що проходили повз: всі вдоволено посміхалися, усім все подобалось. Ну, а хто против, той самі знаєте хто...
Деякі батьки пішли ще далі. Я особисто знаю людей (з «нових киян», які приїхали підкорювати столицю п’ятнадцять-двадцять років тому), принципово обмежуючих своїх чотирьох-п’ятирічних дітей від російськомовного середовища. Тобто, звертаєшся до такого малюка на російській мові, а він на тебе просто не реагує. Скажеш на українській – дитина посміхається, починає говорити.
Згадується, на початку 1990-х, коли зубожілість українців була подібна з нинішньою, знайомі моїх батьків, які переїхали до Києва років з 10 тому з області, з почуттів потріотизму деякий час намагались розмовляти в сім’ї з сином – моїм однолітком – виключно на українській мові. Через півроку вони від цієї ідеї відмовились. Набридло. Тоді це казалося дивним чудацтвом – не більш.
Нажаль, українці не можуть зрозуміти, що проблема не в русофобії, а в тому, що такі батьки ( здавалося б недурні, освічені люди) просто-напросто займаються каліцтвом дітей. Київ (як і інші регіони України) був та залишається російськомовним. В кращому випадку – ми отримаємо чергового українця, який не володіє жодною мовою – ні російською, ні українською. В гіршому – ще одну зламану дитячу психіку. Людина, яка зросла на ненависті, не може бути щасливою апріорі.
Поділитися: