Наказано мовчати: в Україні посилюється цензура
Незважаючи на те, що цензура, як і нав'язування будь-якої державної ідеології, заборонені чинною Конституцією, українська влада вже відкрито, навіть не намагаючись прикривати кричуще торжество правового нігілізму, веде наступ на свободу слова в країні. Прикриваючись «військовою доцільністю», Київ втілює те, що в роки свого прем'єрства починала ще Юлія Тимошенко, яка змогла пропхати через суд рішення, що забороняє критику роботи її уряду і, як подейкували, мріяла закрити «ВКонтакте», в якому вже тоді Київ бачив реальну «російську загрозу». Те, що не встигла зробити Юлія Володимирівна, яка програла президентські вибори, сьогодні з успіхом реалізують інші політики, які прийшли до влади на демократичних гаслах і великій крові. І якщо заблокувати популярну соціальну мережу у Києва навряд чи вийде хоча б через дорожнечу цієї витівки (ще за часів Юлії Тимошенко експерти заявляли, що така «операція» обійдеться мінімум в 2-3 мільярди доларів, та й взагалі практично нездійсненна технічно), то закрити рота тим, хто в цих соціальних мережах сидить, дуже навіть легко.
Причому тиснуть не тільки на журналістів. Вірніше, не стільки на них. Адже чергова новина про занадто сміливого «борзописця», за якого взялися компетентні органи, - це попередження, товстий натяк користувачам - пересічним українцям. Люди, маючи перед очима приклади звинуваченого в державній зраді журналіста Руслана Коцаби та інших прецедентів, про які постійно нагадують ЗМІ, сто разів подумають, чи варто їм вплутуватися в чергову дискусію на тему мобілізації або становища на фронті. Навіть у коментарях в соціальних мережах ...
Проводять навіть сеанси vip-залякування. Як, наприклад, остання історія з журналістом-пілігримом Савіком Шустером. Будучи громадянином Італії і Канади, той в нинішній ситуації може хвилюватися хіба що про власне працевлаштування, так як реальних альтернатив в Україні у нього об'єктивно немає. Тому скандал із запрошенням в прямий ефір відомого російського журналіста Максима Шевченка сьогодні мені здається саме провокацією. Її мета - виявити, що держава може взятися за кожного, навіть за Савіка Шустера. Посудіть самі: Максим Шевченко, на відміну від багатьох колег по професії, своєї позиції не змінює, і вона наявно суперечить проведеній Києвом інформаційній політиці. Савік Шустер не міг цього не знати, як не міг не припускати всіх можливих ризиків особисто для себе. Однак Максим Шевченко свій ефір отримав. У підсумку Савіка Шустера і канал «24», що пригрів його, пожурили, після чого заслужений журналіст України виступив з викриттям Російської Федерації, «авторитетно підкресливши», що тамтешній режим - ворожий, і навіть прирівняв «фундаменталістів Новоросії» до ІГІЛ, після чого... щасливо перейшов на чергову кнопку (цього разу - «112 Україна»). Завіса.
Те, що зі свободою слова в Україні не все гаразд, говорять не тільки незгодні з «генеральною лінією» влади, а й міжнародні правозахисні організації. Як відомо, Amnesty International вже визнала Руслан Коцабу «в'язнем совісті», попереду (нехай і не скоро) - не викликає сумнівів перемога в Європейському суді з прав людини. У той же час в рейтингу свободи слова «Репортерів без кордонів» за підсумками минулого року Україна не тільки не піднялася в порівнянні з попередніми «диктаторськими» часами, але навіть скотилася на одну позицію, опинившись на 127-му місці поруч з Афганістаном і Колумбією. Ще гірше, на думку Freedom House, справи зі свободою в українському Інтернеті: тут ми набрали всього 33 пункта зі 100, отримавши відразу п'ять негативних балів у проведеному дослідженні, втративши місце в групі «вільних» країн, перейшовши в розряд «частково вільних».
Тим часом СБУ оголосила список з понад ста російських ЗМІ, яким «тимчасово припинено акредитацію». При цьому українські спецслужби ніяк не реагують на викладені в Інтернет зусиллями медіа-експерта Анатолія Шарія телефонні розмови російської «правозахисниці» Олени Васильєви, якій навіть не пред'явлено звинувачення в шахрайстві в питанні звільнення полонених і можливому шпигунстві.
По блокаді ж російських ЗМІ в Україні у мене є всього два питання. По-перше, чому в ситуації, коли українцям зачинили малюнки російських журналістів з передової зони АТО (не хочеш слухати пропаганду - вимкни звук), там, на фронті, немає наших українських кореспондентів, а замість реальної хроніки народ годують якимось незграбним монтажем? По-друге, чому заборонивши всі російські ЗМІ, зробили виняток для «Дощу»? Там, наприклад, в новорічну ніч крутили привітання Володимира Путіна - чим вам не «ворожа пропаганда»?
Особливо ж хвилюватися про українську журналістику не потрібно: пізно. Враховуючи той факт, що навіть у серйозних виданнях зарплатня за нинішнім курсом (а долар вже продають по 32 гривні) насилу дотягує до 300-400 доларів, багато ЗМІ зачиняються або затримують сплати, можна не сумніватися в масовому виході більш-менш гідних журналістів в інші, більш хлібні сфери. Після цього засоби масової інформації остаточно реформуються в засоби масової пропаганди - безликі і абсолютно підконтрольні.
Поділитися: