Патріарх Філарет: від священнослужителя до націоналіста
Всі більш дивні речі відбуваються в Україні. Крім очевидної громадянської війни, економічного колапсу та майже дефолту, мене найбільш дивує активна політична позиція Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП), зокрема, патріарха Київського Філарета, в миру - Михайла Антоновича Денисенка. Ця гідна людина не тільки не закликає до припинення насильства в країні, а й погіршує ситуацію своїми проповідями та заявами про «російську агресію» щодо українців.
Заглиблюючись в минуле, хочу нагадати, що згідно з Новим Заповітом, який приписує авторство фрази Ісусу Христу, церква та держава повинні йти різними шляхами, окремо один від одного.
«Отже, віддавайте кесареве кесарю, а Боже Богові» (Лк. 20:25).
Але патріарх Філарет не вважає можливим втілювати слова Сина Божого в життя, мабуть сподіваючись на те, що до Царства Небесного ще дожити треба, а саме життя - ось воно, зараз і тут. Якщо бути максимально чесною, то ця точка зору властива не тільки предстоятелю УПЦ КП. Такої позиції дотримувалися численні церковні ієрархи у всі часи. Було відокремлено навіть два юридичних терміни, що описують взаємини церкви та держави: симфонія й конкордат. І якщо перший означає гармонію у відносинах світської та церковної влади, то другий є договором, який регулює позиції, що займають церква і держава. Зазвичай до конкордату сторони приходили після досить хиткого становища, коли панувала або церковна влада (папоцезаризм), або світська (цезаропаппізм). Втім, цей ліричний відступ не є повною історичною довідкою про взаємини між двома головними інститутами в житті кожної людини. Лише преамбулою до нинішньої історії.
У досить довгому життя Філарета є дуже багато незрозумілих для священнослужителя вчинків. Взяти хоча б його інтерв'ю з визнанням у роботі в радянські роки на КДБ. До слова, досить цікаве інтерв'ю, яке ще в далекому 2012-му характеризує предстоятеля не як людину Церкви, а як людину Держави, що ратує не за спокійну Україну, а проти Росії - зокрема, Російської Православної Церкви Московського Патріархату (РПЦ МП) - і за посилення націоналістичних позицій на Україні.
Більш того, вкрай необхідно згадати його довгу, довжиною в 25 років, образу на РПЦ. У 1990 році після смерті Предстоятеля РПЦ Патріарха Пімена, Філарет претендував на престол, поступившись на голосуванні всім іншим претендентам. За словами Митрополита Харківського і Богодухівського Нікодима, Філарет перед голосуванням патріархів стверджував, що світська влада в особі останнього голови Верховної Ради СРСР Анатолія Лук'янова повинна була затвердити його на посаду глави РПЦ. Однак цього не сталося. Програвши голосування, Філарет поспішно відбув на батьківщину, де й відбулося перетворення церковнослужителя на закулісного квазіполітичного діяча. Саме він закликав до незалежності УПЦ, подавши прохання в РПЦ і після відмови Архієрейського собору РПЦ, оголосив, що «даний Богом українському православ'ю», тому й не визнає рішення російських священнослужителів. Подальша недовіра Архієрейського Собору УПЦ в Харкові, позбавлення його сану, відлучення від церкви і придання його анафемі, зовсім змінили позиції й віру Філарета. Як мені здається, саме ці давні образи і стоять за націоналістичними вигуками Патріарха Київського.
Виходить, що вся історія життя Філарета - це довгий хід до престолу, запанувавши на якому в 1995 році він відчув себе Богом, якому дозволено змішати мирське й духовне в одній пляшці.
Нагадаю, в 2004 році Філарет проводив на Майдані служби, благословляючи мітингувальників.
«Офіційно ми не маємо права вести агітацію, і цього принципу дотримуємося», - розповідав Патріарх в інтерв'ю 2012 року. - «Ми небайдужі до того, що відбувається в суспільстві, і захищаємо інтереси українського народу. Коли народ повстав і вийшов на Майдан, з ким мала бути церква? Хіба не з народом, який до неї належить?».
Як на мене - нісенітниця і брехня чистої води. Не маючи жодних прав на політичну агітацію, Філарет обійшов цю заборону «інтересами українського народу». Однак приймаючи сан, священнослужитель відмовляється від усього мирського, зобов'язуючись присвятити себе духовним справам. Давайте міркувати логічно: відмова від мирського є також відмовою від громадянства, від етнічної приналежності до тієї чи іншої нації. Будь який служитель Бога повинен в першу чергу молитися про душі всього людства, за позбавлення їх від диявольського впливу та наставляти на шлях істинний. Чи не так? Ну, тоді яким чином диявольська спокуса і майбутні райські кущі співвідносяться зі зміною політичної влади в країні? Згадуючи минуле Філарета і анафему РПЦ, можна дізнатися, що Патріарх Київський був звинувачений у «внесенні своєю поведінкою і особистим життям спокуси в середовище віруючих, клятвопорушенні ...». Тобто, проповідуючи зі своїх особистих спонукань, що на першому, що на другому Майдані патріарх Філарет схиляв своїх слухачів до диявольської спокуси?
Нажаль, на одних проповідях Філарет не зупинився. Лише протягом цього довгого для українців року предстоятель УПЦ КП закликав й до насильства, й до непрощення, вигукував звинувачення на адресу Росії та її президента. Згадаймо:
1) Під час Кримської весни він порівняв президента РФ з Гітлером;
2) Влітку він почав закликати українську армію вбивати «терористів»;
3) У вересні заявив, що Володимир Путін є реінкарнацією біблійного Каїна;
4) У лютому цього року надав церковний орден антисеміту і пропагандисту війни сенаторові США Джону Маккейну.
Що це, як не повноправна участь церковного служителя в політичному житті країни? Що це, як не націоналістичне розпалювання війни? Що це, як не крах Філарета як Патріарха?
Хотілося б нагадати УПЦ КП, і особисто патріархові Філарету, що ніде в Біблії не написано про те, що церква має національність. Більш того, я дуже сильно сумніваюся, що десь в раю знаходиться відгороджена від усіх ділянка для «щирих патріотів України». Вірити і йти за словами відлученого від церкви Філарета, який нахабним чином проповідує насильство замість покаяння й прощення - є впадіння в єресь. Адже:
«Були і лжепророки в народі, як і у вас будуть лжевчителі, що впровадять згубні єресі, коли відречуться від Господа, що відпокутував їх, і стягнуть самі на себе швидку загибель». (2 Пет 2: 1)
Точка зору автора може не збігатися з точкою зору редакції
Поділитися: