Покаяння та спокута - єдиний шлях збереження України
Незважаючи на те, що за допомогою тотальної пропаганди населення України перетворюють на знервований згусток ненависті до всього, що не відповідає стандартам периферійно-колоніального західного проекту «Українство»; а, насамперед, до тих, хто продовжує вважати українців, білорусів і росіян триєдиним народом, братніми народами тощо; лідери опору Донбасу зберігають людяність і здоровий глузд по відношенню до їхніх сьогоднішніх супротивників.
Прем'єр-міністр ЛНР Ігор Плотницький заявив:
«Ми ніколи не відмовлялися від України як від держави. Це - наш сусід. Чи залишимося ми в складі України, залежить, насамперед, від того, яка буде Україна. Україна нацизму, бандерівщини - це не наша Україна. У такій Україні ми не залишимося ніколи».
Відразу ж треба сказати, що сьогодні передбачити, чи реінтегрується Донбас навіть у зовсім іншу, ніж сьогодні, Україну, тобто Україну антифашистську і дружню Росії, - неможливо. Вирішувати це в будь-якому випадку буде народ Донбасу. І коли в «омайданених» громадян України відбудеться катарсис, вони покаються у скоєному і доведуть, що готові до спокутування, - тільки тоді можна буде дуже скромно піднімати питання про можливість якої-небудь реінтеграції.
Однак історичні приклади відносно недавнього минулого говорять нам про те, що народ, заражений вірусом фашизму, не в змозі вилікуватися сам. Німці стали каятися в скоєних злочинах тільки після того, як радянська армія увійшла до Берліна, а німецьке командування підписало повну капітуляцію. Саме капітуляція дала можливість хоч і не остаточно, але все ж провести в Німеччині процес денацифікації.
Але є одна проблема. Схема денацифікації, і це чудово розуміли представники франкфуртської школи, які розробили її, мала велику ваду. Витравлюючи з німців агресію, з них також витравили і те, що називають «духом Шиллера» - німецьку самість, якщо хочете - потенціал історичної творчості. Закінчилося все тим, що нацизм нікуди не подівся, але пішов у глибоке підпілля і зберігся в Європі на рівні різних структур (наразі й бізнес-структур) закритого неоорденского складу. Прикладом тому може служити сумнозвісна терористична мережа «Гладіо», яка, прикриваючись якимись неіснуючими «Червоними бригадами», виконала політичне вбивство Альдо Моро, не дозволивши тим самим прийти до влади в Італії лівим партіям. Безумовно, за «Гладіо» стояли американські спецслужби, але виконавці - плоть від плоті СС. Міщани ж перетворилися на консьюмерат - суспільство споживання, яке, як показують вже сучасні приклади, дуже легко за допомогою ЗМІ переводиться в стан нацистської істерії.
Проблема такого підходу чудово описана у творі Ентоні Берджесса «Механічний апельсин».
Занадто велика видатність денацифікації за лекалами франкфуртської школи призводить нас до думки про те, що необхідно шукати нові нетривіальні шляхи. Шляхи м'які, без витравлювання української ідентичності у тих, у кого вона є, але з повільним перекладом її з обрію «Москалів на ножі!» до обрію, окресленому великим російсько-українським (загальним для нас всіх) письменником Миколою Васильовичем Гоголем в безсмертному творі « Тарас Бульба». Прообразом нового українця має стати Остап, а не Андрій.
Адже модель «Остапа» (а це - Сидір Ковпак, Іван Кождуб та ін.) добре підходить для центральної України і для частини Південного Сходу, але вона, звичайно ж, непридатна для України Західної. І справа не в бандерівцях, яких, як показує сувора реальність, на Сході теж вистачає, і вони російськомовні. Справа в тому, що Західна Україна століттями перебувала у відриві від великої України. Відрив цей був політичним, культурним, релігійним, і він дуже значний. Зрештою, Тарас Бульба та його син Остап - запорізькі козаки, тобто, прив'язати їх до Львова чи Івано-Франківську - неможливо, якщо звичайно не займатися міфотворчістю (що для денацифікації нерекомендовано). Але це не означає, що схем м'якої денацифікації для тієї ж Галичини не існує. Можна згадувати героїв селянських повстань проти феодального гніту Речі Посполитої (того ж Северина Наливайка) або по-звірячому вбитого ОУНівцями антифашиста Ярослава Галана, та й зокрема всю КПЗУ, осередки якої героїчно боролися у підпіллі під час німецько-фашистської окупації.
Є багато героїв і героїчних справ, за подобою яких можна побудувати антифашистську і дружню Росії українську ідентичність, відмовившись від методики німецької версії денацифікації, що передбачала вбивство всього героїчного взагалі. Але спочатку це має статися. І ось тоді можна буде йти до потерпілого від бандерівського геноциду народу Донбасу і просити вибачення.
Точка зору автора може не збігатись з точкою зору редакції
Поділитися: