Вибіркове співчуття
Після трагедії у Франції (12 людей загинуло під час нападу ісламістів на редакцію журналу «Шарлі Ебдо») хештег #Je_suis_Charlie («Я – Шарлі»), що висловлює підтримку та співчуття родинам загиблих, оминув увесь світ. Українці також прийшли до посольства Франції, щоб висловити своє обурення терактом.
Стоп. Вас нічого не бентежить на цій фотографії? На фото ми бачимо відомих українських журналістів (а тепер ще й депутатів) С.Лещенко та С.Залищук. Їхній порив можна зрозуміти: не тільки людська, а й цехова солідарність привела їх до французького посольства. Однак, незручне питання все одно залишається: шановні, а де ваші фотограії «Я – Донбас» та «Я – Одеса»?
Ні, насправді. У вашій (і в моїй також) країні війна. Брат на брата, батько на сина, усе за канонами. Але проти цієї війни ви, схоже, нічого не маєте проти. Ось, навіть, до парламенту вибиралися за списками Порошенка, який не постидався сказати «Їхні [донеччан] діти будуть сидіти по підвалинах» - немов не він, у тому числі, в ці підвалини їх запроторив. Але це норма, це можна, ніхто з табличкою «Я теж в підвалині» не виходить. Або з табличкою «Я теж Будівля профсоюзів». З залу підказують: це тому, що посольств відповідних у Києві ще немає? Так, хотілося б думати, що тільки тому.
У запалі боротьби з комплексом «меншовартості» Україна не помітила, як цей комплекс переміг за всіма фронтами. Рахунок загиблих на Донбасі вже пішов на тисячі, але їхні житті, схоже, «коштують» менше, ніж житті 12 французьких журналістів. Зокрема, проти бійні на Донбасі від журналістів-депутатів протестів не чути.
Зрозуміло, кожне життя безцінне, але банальна логіка підказує, що навіть тисяча безцінностей переважить дванадцять. Чи не тому так виходить, що журналісти (разом з французами, що загинули, звісно) – це європейці. А ті самі, що загинули на Донбасі – якби «не дуже». Або навіть, зовсім «ні».
По-моєму, це якраз той випадок, коли принцип «ну хоть щось» непридатний зовсім. Таке виборче співчуття набагато гірше. Хлопці, краще б ви й далі мовчали.
Поділитися: