Точка зору
Писати некролог одразу після трагічної події я не люблю. Потрібно, щоб минув деякий час, бо неможливо швидко оцінити масштаб втрати та вплив загиблого на суспільство.
29 січня в Одесі стався черговий нацистський шабаш, сенс якого, як завжди, викликає певні здивування.
Широко розрекламований патріотичний підйом, що останніми місяцями майже захопив Одесу, поступово перетворюється в банальну боротьбу за сфери впливу між різними «патріотичними» угрупованнями.
З вуст офіційних політиків України та з екранів телебачення ми часто чуємо словосполучення «єдина країна», під якою розуміється одностайне схвалення ідей Майдану та підтримка уряду проти «агресора», а ніяких протиріч між центром та регіонами немає й не існувало.
Четверта хвиля мобілізації в нашій країні як ніколи яскраво відкрила ступінь готовості українців зі зброєю в руках відстоювати територіальну цілісність країни. Точніше - неготовість.
Рік тому, якраз в лютому, щоб активніше залучати молодь до обвалення державності, по соцмережах та форумах було масово закинуто текст «Бариші від євроасоціації для простого мешканця».
Прийшов лютий і бійцям ВСУ почали сплачувати по 1000 грн. На день. Я в цьому не сумніваюся, бо так сказав сам президент.
Гаразд, що ми все «призов-призов». Давайте трохи про те, що буде опісля.
Сталося те, що сталося. Наше ясне сонечко Головнокомандуючий, а ще - президент України, а ще - «шоколадний барон», а ще - «Я - Шарлі», а ще ... втім, неважливо, хто він ще, видав свій кривавий указ про так звану «четверту хвилю» мобілізації населення на війну в Донбасі.
Починаючи з київського Майдану, на Україні відбуваються дивні, і навіть містичні події, гідні пера автора «Вечорів на хуторі біля Диканьки» та «Вія» великого російського письменника малоросійського походження Миколи Васильовича Гоголя.